Судова практика з дезертирства

Останнє оновлення 2025-06-23

Дезертирство – це різновид військового кримінального правопорушення, передбаченого статтею 408 українського Кримінального кодексу. Окремі судові процеси грають вирішальну роль формуванні єдиної практики.

Практика розмежування дезертирства та самовільного залишення місця служби

Нерідко при досудовому розслідуванні та органі правосуддя першої інстанції виникає складність кваліфікації справи: за ст. 407 чи 408 КК. Тобто самовільне залишення військової служби схоже на дезертирство.

1 грудня 2022 року Верховний суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі №297/2178/21 не задовольнив касаційну скаргу правозахисника. Адвокат запевняв, що його клієнт не є дезертиром, він самовільно залишив місце служби.

Місцевий суд, з яким солідарний апеляційний, засудив військовослужбовця за частиною 3 статті 408 КК, аргументуючи це тим, що він, перебуваючи на посаді патрульної прикордонної служби, без дозволу керівництва залишив місце несення служби зі зброєю та патронами.

Захисник у касаційній скарзі наполягав на незаконності та безпідставності засудження його підзахисного за дезертирство, зазначивши, що у його діях можна побачити ознаки адміністративного правопорушення за ст. 172-11 КУпАП. Верховний Суд зазначив, що з об’єктивного боку дезертирство складається з дій або бездіяльності, що мають 2 форми:

1. Самовільний відхід з місця служби. У цьому випадку злочин завершено з моменту, коли порушник залишив місце, де слугує.
2. Неявка на службу після призначення, відрядження та ін. Злочин відбувся у момент, коли військовий не прибув, наприклад, у військову частину у призначений час.

Тобто при дезертирстві термін військовослужбовець може бути відсутнім у локації несення служби навіть менше доби. Від злочину за ст. 407 КК дезертирство відрізняється переважно суб’єктивною стороною. Його головна ознака – ціль. У службовця є намір ухилитися від своїх зобов’язань назавжди. При цьому не має значення, коли ця ідея виникла: при втечі чи вже за межами місця служби.

Коли військовий за своїм рішенням залишає частину і після ухвалює рішення ухилитися, його дії потрібно визначати як дезертирство. Суд аргументував це тим, що будь-яке самовільне залишення частини може бути і способом дезертирства, тобто воно поглинає злочинне залишення місця служби, а множинність злочинів не утворюється.

Виправдувальний вирок у справі про дезертирство

Начальника 6-го департаменту Служби зовнішньої розвідки генерал-майора Володимира Слоненка визнали невинним і виправдали 25 лютого 2019 року. Постановою Шевченківського районного суду Києва підсудний визнаний невинним у скоєнні кримінального правопорушення за частиною 1 статті 408 КК, та виправданий у зв’язку з недоведеністю наявності такого складу у його діяннях.

За матеріалами справи обвинувачений ніс службу в органах внутрішніх справ з 1997 року. У 2014 році був переведений зі службового кабінету до цокольного приміщення. За версією слідства, громадянин був незадоволений такими змінами, через те, що не з’явився на місце служби — дезертував.

При цьому сам підсудний наполягав на тому, що відведене йому нове приміщення було непристосованим для проходження служби, оскільки є підсобним, заваленим старими меблями та іншим мотлохом. Генерал-майор упевнений, що вищі особи створили такі умови навмисно, щоб штучно усунути його з посади.

Військовий пояснив, що не планував вчиняти злочин і був на військову службу, жодного разу не виявляв невдоволення її проходженням і не хотів ухилятися якимось способом. Суд прийняв сторону підсудного з огляду на свідчення свідків. Вони розповіли, що той справді кілька разів відвідував місце служби.

Також у документах суду сказано, що особа не мала мотивів, які спонукали б її ухилятися від військової служби. Він був у високому званні, тобто не міг відчувати вантаж військової служби подібно до новобранця. Його не відправляли до місць проведення бойових дій, посаду у столиці його повністю задовольняла. Він не чинив злочинів, за які міг би боятися отримати покарання.

Судова практика з дезертирства знає багато виправдувальних вироків. Принаймні так було до 25 січня 2023 р., коли було підписано законопроект, який посилює кримінальну відповідальність військовослужбовців в умовах воєнного стану. Їм передбачено неминуче тюремне ув’язнення за низкою статей, зокрема і за дезертирство: від 3 до 12 років без можливості дострокового звільнення чи отримання умовного терміну.

Приклад вироку за дезертирство в умовах воєнного стану

Через два місяці після того, як обвинуваченого призвали до лав ЗСУ, він самовільно залишив розташування військової частини. Чоловік пояснив свій вчинок перебуванням у депресії через сварку з коханою. Він сказав, що його просили повернутись, аргументуючи це перспективою кримінальної відповідальності, але він відмовився. Свою провину підсудний визнав і покаявся.

Шепетівський міськрайонний суд визнав громадянина винним у дезертирстві, скоєному в умовах воєнного стану, та призначив 5 років позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання на річний випробувальний термін.

Але вирок місцевого органу правосуддя оскаржив прокурор. Той попросив призначити обвинуваченому реальне відбування покарання на місці позбавлення волі. Апеляційний суд задовольнив скаргу прокурора: скасував вирок Шепетівського суду та призначив повноцінне покарання: 5 років позбавлення волі.

Як уже показує практика, навіть якщо суд першої інстанції обирає покарання, що щадить, це не означає, що апеляційний судовий орган буде настільки ж поблажливий.